З Волині на нуль: історія братерської вірності та сили духу
23-річний Андрій Баглик зі Старої Вижівки, який до повномасштабного вторгнення займався ландшафтним дизайном, зробив свідомий вибір на користь захисту України. У 2023 році він самостійно вступив до лав Збройних Сил, керуючись чітким розумінням своїх можливостей та необхідності бути частиною оборони. Цей вибір був зумовлений усвідомленням тривалості війни та відсутністю сенсу переховуватися від неї. “Головне — як ти потрапиш в армію: чи з чітким розумінням, що ти там маєш робити, що вмієш і чого можеш навчитися, чи чекатимеш, що тебе відправлять невідомо куди, — пояснює Андрій. — Я хотів сам керувати своєю долею”.
Від дизайну до саперної справи: брати, що разом тримають стрій
Пройшовши навчання не лише в Україні, а й за кордоном, зокрема в Литві та Косово, Андрій долучився до інженерно-саперного батальйону 47-ї окремої інженерної бригади Сил підтримки. Надійність цього підрозділу, його грамотне керівництво та бойова злагодженість стали для нього чимось більшим, ніж просто місце служби – справжнім домом. Розглянувши ефективність та згуртованість бригади зсередини, Андрій прийняв відповідальне рішення — допомогти своєму молодшому братові, Миколі, також приєднатися до її лав. Щоб уникнути невизначеності, пов’язаної з потенційною повісткою, він ініціював підписання контракту Миколою саме з 47-ю бригадою. Відтак, брати несуть службу пліч-о-пліч, разом стоять на захисті Батьківщини.
Поранення, народження доньки та повернення на фронт: незламний дух
Життєвий шлях Андрія на фронті не був легким. Важке поранення ноги, отримане під час мінометного обстрілу на Донеччині, могло б стати підставою для звільнення. Попри сильну кровотечу, він самотужки наклав турнікет, аби зупинити її, і був евакуйований з “червоної зони” суміжними підрозділами. Були моменти, коли, перебуваючи в бліндажі під ворожим натиском, побратими готувалися записувати передсмертні відеозвернення, а Андрій, долаючи біль, шукав додаткові боєприпаси для останнього бою.
Після тривалого лікування, складних операцій та імплантації пластин у ногу, чоловік не залишився в тилу. Минулого року він одружився, і невдовзі на світ з’явилася їхня донечка Аліса. Проте, батько встиг бачити її лише протягом двох тижнів за пів року. “За характером поранення і висновками ВЛК я мав повне право звільнитися, — ділиться Андрій. — І я дуже хочу бачити, як росте моя дитина. Але я не можу покинути брата”.
Це рішення, продиктоване глибинним почуттям відповідальності та братерської любові, свідчить про його незламну волю та відданість побратимам і своєму братові. “Ми прийшли сюди свідомо, разом тримаємо стрій, і разом повернемося додому після перемоги”, — твердо переконаний Андрій. Його історія — це яскраве свідчення мужності, жертовності та сили українського народу, який, попри всі випробування, залишається вірним своєму обов’язку.
