“Таємниці криївок УПА”: про мотоекспедицію від Волині до Буковини
Від Волині до Буковини — місцями, де українські підпільники переховувалися, боролися й рятували поранених. Про експедицію «Таємниці криївок УПА» та підготовку майбутнього серіалу Михайло Адамчак розповів у «Темі дня» на Радіо «БУГ».
Як облаштувати життя у сховищі, де кожен необережний крок може виказати тебе та побратимів? Як лікувати поранених у підпіллі й підтримувати зв’язок із зовнішнім світом? Експедиція звертається до повсякденного досвіду людей, чиї історії допомагають глибше зрозуміти український визвольний рух.
Маршрут охоплює місця від Волині до Буковини. Серед запланованих зупинок — криївка-шпиталь у Пістині, де команда хоче дослідити, як працювала підпільна медицина. У центрі уваги — самі сховища, обставини їхнього створення та долі людей, пов’язаних із ними.
Водночас така подорож потребує ретельної роботи з джерелами. Як відділити документально підтверджені події від переказів? Що можуть розповісти родинні спогади та як їх перевірити? Ці питання особливо важливі, коли зібрані матеріали мають стати основою документального серіалу.
У розмові також порушили тему довіри до співрозмовників. За свідченнями про підпілля часто стоять складні сімейні історії, тому записати розповідь — означає взяти відповідальність за те, як вона прозвучить для широкої аудиторії.
За підсумками експедиції Михайло Адамчак планує створити серіал і путівник. Вони мають допомогти глядачам та мандрівникам більше дізнатися про місця українського підпілля й людей, для яких криївки стали прихистком, місцем боротьби, а іноді — останнім сховищем.
Слухайте «Тему дня» на Радіо БУГ щовівторка і щочетверга о 19:30 bug.fm
Закопана історія: навіщо ОУН та УПА ховали свої архіви
У серпні 2026 року житель села Загір’я Андріан Шаган прогулювався лісом поблизу Старих Скоморохів на Івано-Франківщині й випадково зачепився за дріт, що стирчав із землі. Під шаром ґрунту він виявив запечатаний металевий бідон. Усередині лежав архів Більшівцівського проводу Організації українських націоналістів, датований переважно 1948–1949 роками. 25 серпня знахідку передали до Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери. Його працівники очищають крихкий папір від землі та пилу й оцифровують уцілілі матеріали. Навіть найменші фрагменти зберігають для подальшого вивчення, адже на них можуть залишитися прізвище, дата або кілька слів, важливих для відновлення певної події чи людської долі. Майже вісім десятиліть у бідоні зберігалися списки учасників підпілля, назви сіл, фінансові звіти, відомості про бофони, листівки та описи тогочасного життя. Є серед записів і свідчення про дії радянських силовиків: обшуки, арешти, примусові виселення, пограбування та насильство щодо місцевих жителів. За словами директорки музею Марії Середюк, близько 20% матеріалів перебувають у достатньо доброму стані, щоб прочитати їхній зміст. Ще приблизно 40% збереглися частково. Решту сильно пошкодили волога й час.
Утім, знайдені записи ще не можна сприймати як остаточно підтверджені факти. Кожне прізвище та описану подію необхідно зіставити з іншими архівними матеріалами. Заступниця директорки музею Оксана Романів пояснює: щоб установити істину, інформація має збігтися щонайменше у трьох джерелах. Попереду — перевірка імен, дат та обставин. Про знахідку повідомляє Суспільне Івано-Франківськ. Фахівці припускають, що бідон поблизу Старих Скоморохів був тимчасовим сховищем. Папери, ймовірно, планували забрати або передати далі, але цього не сталося. Люди, які знали про місце, могли загинути, потрапити до радянських в’язниць і таборів або втратити можливість повернутися. На Івано-Франківщині вже виявили приблизно півтора десятка архівів ОУН та УПА. Скільки подібних схованок досі залишається в землі, достеменно не знає ніхто. Свідчення підпілля знаходять у різних областях України — у молочних бідонах, металевих скриньках та інших місткостях, які мали захистити папір від вологи. Один із найвідоміших таких комплексів — Лапаївський архів, знайдений 2009 року в лісі неподалік Львова. Матеріали закопали восени 1950-го. У бідоні збереглися поради для підпільної друкарні, інструкції щодо ведення фінансів.
Служба зовнішньої розвідки України передала Українському інституту національної пам’яті документи радянських спецслужб, які стосуються польсько-українського конфлікту на західних українських землях. Серед матеріалів є документи про спроби радянської агентури проникати в польське підпілля, переодягатися в українських повстанців, поширювати неправдиву інформацію та провокувати акції відплати, розповів голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олександр Алфьоров 8 вересня під час передавання документів.
«Нам цікаві ці документи тим, що це, по суті, розвідка КДБ, тодішнє – НКВД. У документах ідеться про те, як агенти НКВД під виглядом поляків чи УПА вбивають цивільне населення», – розповів Алфьоров.
Передавання документів СЗР відбулося під час презентації нової бази даних УІНП про польсько-український конфлікт – Історико-географічної програмної інфраструктури «Жертви польсько-українського конфлікту 1939–1947 років».
Наразі в ній зібрано понад 2700 оцифрованих подій. Наступного року кількість матеріалів планують збільшити приблизно до 5000.
Презентована УІНП база побудована за географічним принципом. Вона дозволяє шукати інформацію про конкретні населені пункти та події.
У Державному обласному архіві Буковини віднайшли низку унікальних документів. У них відкривається правда про те, як у період 1944–1947 років у Чернівецькій області під виглядом ОУН та УПА тривали безчинства, що організували представники радянських силових структур та армії. Більшість документів – під грифом «цілком таємно» і «таємно». Досі про них не було відомо. Тепер громадськість нарешті має змогу дізнатися, що насправді чинили в ті часи представники центральних радянських органів Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ) та різних військових частин.
Зокрема, документально підтверджено, що Руденко організував три спецгрупи міліції для так званої боротьби з бандитизмом. Насправді ж вони займалися мародерством місцевого населення. І робили це під виглядом ОУН та УПА.
Микола Рубанець демонструє рапорт заступника начальника Чернівецького районного відділу Народного комісаріату державної безпеки. У ньому розповідається про злочини однієї з цих банд – майже дюжини осіб під керівництвом Насонова. Банда діяла під виглядом боївки УПА, розповсюджуючи в селі Кам’яній нібито антирадянські листівки.
«У квітні 1946 року організовані три так звані спеціалізовані групи УМВС по боротьбі з бандитизмом у Чернівецькому районі на чолі з Майоровим і Насоновим, у Вашківському районі – на чолі з Писарєвим. Особисто інструктуючи начальників цих груп, товариш Руденко дав їм установку діяти методом банд. Виконуючи вказівки товариша Руденка, спецгрупи з виїздом у села чинили незаконні арешти, грабежі».
Зокрема, група, яку очолював Писарєв, у селі Станівці Долішні 13 квітня 1946 року напала на хату мешканки Горняк. Поки жінки не було вдома, у будинку розбили вікна, влізли до помешкання, зламали меблі та викрали 400 рублів.
З іншого документа дізнаємося, що о другій годині ночі зі 17 на 18 грудня 1945 року в селі Червона Діброва Глибоцького району троє невідомих озброєних грабіжників здійснили напад на квартиру селян Костиняків: Афанасія Федоровича і Лікерії Георгіївни.
За неповними даними, у районі заготівлі лісу, де дислокуються підрозділи, упродовж місяця таких грабежів було зареєстровано до 40 випадків. Особи, які здійснювали грабежі, зазвичай діяли від імені банд ОУН та УПА. Унаслідок цього потерпілі селяни про їхнє пограбування, боячись залякування, в органи МВС не заявляли.
Отже, упродовж 1946–1947 років за безчинства, грабежі та крадіжки були арештовані й передані до суду 60 військовослужбовців і 13 робітників.
Волинська трагедія 1943 року: етнічний конфлікт на Волині
Волинська трагедія 1943 року — це серія систематичних масових вбивств польського цивільного населення, організованих загонами Української повстанської армії на території історичної Волині в умовах німецької окупації. Події досягли апогею влітку 1943-го, коли за лічені тижні загинули тисячі людей — переважно жінки, діти та літні — у селах і хуторах, де поляки жили пліч-о-пліч з українцями десятиліттями.
Восени 1942 року на нарадах військових референтів ОУН(б) було ухвалено рішення про «очищення» Волині від польського населення — як перешкоди для створення етнічно однорідної української території. На початку 1943-го загони УПА, очолювані Дмитром Клячківським («Климом Савуром»), почали систематичні напади.
9 лютого 1943 року в селі Паросля (Сарненський повіт) загін під командуванням Григорія Перегіняка вбив 149–173 поляків — це вважають початком масштабної кампанії. У квітні того ж року в Яновій Долині (нині Базальтове) під час нападу в ніч на Страсну п’ятницю загинуло близько 600 поляків, село спалили вщент.
Найкривавішим став період з червня по серпень 1943-го. 11 липня — день, який у Польщі називають «Кривавою неділею» — загони УПА одночасно атакували десятки польських сіл у Горохівському, Володимирському та Ковельському повітах. За польськими даними, того дня загинуло від 8 до 11 тисяч людей.
Особливо символічною стала атака на містечко Порицьк (нині Павлівка): під час недільної служби в костелі вбили близько 200 поляків. За лічені дні були атаковані майже сотня поселень. Наступні тижні принесли нові хвилі насильства — села спалювали, жителів вирізали родинами.
До осені 1943-го акції поширилися й на Східну Галичину, де в 1944 році сталися такі трагедії, як у Гуті Пеняцькій (понад 500 загиблих) та Підкамені. УПА діяла не лише регулярними сотнями, а й мобілізуючи місцевих селян — так званих «сокирників», які використовували сокири та вила, щоб економити набої та посилити психологічний ефект.
Точну кількість загиблих встановити важко через знищені архіви, переміщення населення та різні методи підрахунку.
Польські історики, зокрема з Інституту національної пам’яті, оцінюють загиблих поляків на Волині в 50–60 тисяч, а загалом у Волині та Східній Галичині — до 80–100 тисяч. Українські дослідники часто наводять нижчі цифри — близько 30–40 тисяч поляків — і наголошують на обопільному характері конфлікту, включаючи жертви серед українців від дій Армії Крайової та польських самооборонних загонів (оцінки від 2–5 тисяч до 10–20 тисяч залежно від джерела).
