«Наше Сонечко» Волині: історія листоноші, яка дарує тепло понад три десятиліття
У серцях мешканців Боратинської громади на Волині живе особлива людина – Лариса Казнадзей. Вже понад 30 років вона несе їм не лише пенсії, листи та газети, а й незмірне тепло, щирі слова підтримки та променисту усмішку. За свою доброту, невтомну працю та небайдужість люди охрестили її «нашим Сонечком». Ця розповідь – про жінку, яка стала для багатьох більше, ніж просто листоноша, і чиє серце відкрите для кожного.
Шлях до людських сердець: від батьківських уроків до поштової справи
Лариса Іванівна Казнадзей, нині начальниця відділення «Укрпошти» у селі Промінь, виросла у родині справжніх трудівників. Її батьки, мама-кухар і тато-механізатор, навчили її не боятися важкої роботи та цінувати чесність. Дитинство Лариси пройшло в оточенні мудрих сусідів-старших, які стали для неї вчителями життя. Саме вони прищепили їй глибоку повагу до старших, уважність до потреб інших та небайдужість до чужого горя. «Мабуть, саме від них у мене з’явилося переконання, що старших людей потрібно шанувати, підтримувати і допомагати їм. Я завжди пам’ятаю, скільки тепла вони мені дарували в дитинстві», – ділиться спогадами Лариса Іванівна.
Після закінчення школи, отримавши направлення на бухгалтерські курси, Лариса Іванівна розпочала свій професійний шлях. Але доля звела її з «Укрпоштою» у 1992 році, і це стало початком нової, значущої сторінки її життя. Спочатку її робота була настільки об’ємною, що обідні перерви були заповнені доставкою кореспонденції та пенсій. За роки роботи вона стала свідком як найщасливіших, так і найболючіших моментів у житті людей. «Найважче було нести телеграму із сумною звісткою про смерть рідної людини. Пам’ятаю, як ішла до двору і думала: „Як зайти? Як сказати ці страшні слова?“ Бо розуміла, що в цей момент змінюється чиєсь життя», – зізнається вона.
Але в роботі траплялися й зворушливі, кумедні випадки. Як, наприклад, історія з бабусею, яка, перерахувавши отриману пенсію, наполягла, що їй не додали 50 гривень. Дуже переживаючи через можливу помилку, Лариса Іванівна віддала їй свої кошти. А вже за кілька днів старенька повернулася, щиро вибачаючись, адже знайшла втрачені гроші вдома, під ліжком. «Я вдома ще раз перерахувала гроші, а потім стала підмітати і знайшла ті 50 гривень під ліжком. Візьми назад свої гроші, бо я тебе образила», – передає слова бабусі Лариса Іванівна, додаючи, що такі випадки лише підтверджують: люди похилого віку, хоч і можуть помилятися, завжди цінують чесність і добрі стосунки.
Духовна сила та поетичний дар
Віра завжди відігравала важливу роль у житті Лариси Іванівни. Вона співає у церковному хорі Свято-Михайлівського храму села Промінь. Спогади про дитинство, коли мама водила її до церкви, розповідаючи про церковні свята та християнські традиції, залишаються надзвичайно цінними. Протоієрей Володимир Дрозд, настоятель храму, відгукується про неї як про «надзвичайно добру і щиру людину. Вона працьовита, порядна, завжди готова допомогти. А ще має велику віру, яка живе у її серці».
Окрім своєї основної праці та духовного життя, Лариса Іванівна володіє особливим талантом – пише вірші. Її поетичні привітання для іменинників сповнені щирості, душевного тепла та любові, торкаючись найтонших струн душі. Її слова – це не просто побажання, а справжній дар, який зігріває серця.
Сьогодні Лариса Іванівна працює у пересувному відділенні «Укрпошти», обслуговуючи десять населених пунктів громади. Її маршрут є непростим, адже вона виходить з дому о пів на сьому ранку і повертається лише пізно ввечері. Попри складність роботи, вона щаслива дружина, мати та бабуся. Її сім’я – це її головна опора. «Я щаслива дружина і мама», – ділиться вона. «Чоловік і дві доньки залюбки допомагають мені. Бо ж маємо вдома чимале господарство: дві корівки, свині, птицю. Є й город, сад. Тож усе потребує рук». Її найбільшою радістю є дві доньки та дві онучки.
Любов до України, родини та ближніх – це те, що спонукає її до щирої молитви. «Потрібно щиро молитися за Україну, за родину, за свій рід», – переконана вона. «Особливо за дітей. Я щиро прошу Бога, щоб вони не знали тих страшних випробувань, які принесла у наше життя війна».
У селах, куди приїжджає Лариса Іванівна, її щиро люблять і поважають. Для старшого покоління вона – справді «наше Сонечко», яке завжди вислухає, підтримає та скаже добре слово. Навіть запрошують на обід, хвилюючись, що вона не встигла поїсти. Для своїх ровесників – це мудра співрозмовниця, яка дасть слушну пораду. Її доброта, щирість та невтомна праця – це те, що робить її особливою, чим вона заслужила так тепло називатися – «наше Сонечко».
